Мама одиначка. Мама в країні, де війна. Мама, що довірила свою дитину няні. Втомлена Мама … Мама. Насолоджуйтеся кожної миті, кайфуйте від материнства, ловіть час і не давайте йому змарнуватися на неважливе. Стрибайте з дітьми у калюжах, лазьте на дерева, влаштовуйте походи у ліс, шукайте скарби і пірнайте за перлами, читайте їм, смакуйте морозиво, літайте до космічних станцій, чаюйте з феями, малюйте свої картини, ліпіть єдинорогів, навчіть їх бути щасливими і вірити у дива. Бути мамою - це великий дар і щастя. “У нас ще так багато всього попереду”!
Щороку на початку травня ми
відзначаємо День пам'яті та примирення та День перемоги над нацизмом у Другій
світовій війні. Пам’яті про тих, хто не повернувся з війни, найстрашнішої в
історії людства війни.
Перемога! Тече ріка часу… Дорогою
ціною заплатив український народ за участь в цій війні. Рідшають ряди
ветеранів, але не зникає з пам'яті людської , не йде у забуття великий подвиг і
велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над фашизмом. Можна
по-різному ставитися до подій Другої світової війни, по-різному їх називати,
але хіба можна забути про тих воїнів, хто віддав своє життя заради щастя інших?
Всіх нас об’єднує пам’ять про ту
страшну війну, що зачепила кожну сім’ю, глибокою бороздою пройшлася по долях
звичайних людей. Пам'ять людська повинна жити і лишати прийдешнім поколінням ці сторінки історії.
Звичайні наші співвітчизники всі
чотири роки війни показували надзвичайні приклади героїзму і мужності, великої
сили духу, незламної волі, віри в те, що прийде жадана перемога.
Свої почуття, свої прагнення і віру
вони виливали в рядки своїх листів. Ті листи солдати писали і відправляли
рідним і коханим у вигляді саморобних паперових трикутників. Вони часто були
просочені кров’ю. Листи, що писалися в казематах гестапо. Листи з фашистського
рабства, листи, що писалися в підбитих танках і в окопах на передовій.
Листи, листи… Скільки доль, обпалених війною, загубилося у вирію війни.
Тільки з листів війни можна скласти велику книгу пам’яті. Вдивляючись в ці
рядки, розумієш, що війна невблаганна, вона руйнує сім’ї, народжує сиріт, робить
жінок і наречених вдовами. Війна множить смерть.
Кажуть, що чужі листи читати не дуже
гарно. Але вже давно листування близьких людей тієї пори перестало бути
особистою справою. Це вже історія.
У пропахлих порохом рядках - подих війни, грубість суворих окопних
буднів, ніжність солдатського серця, віра в перемогу…
У кожного трикутника своя історія - щаслива
чи сумна. Замріть і вслухайтеся в ці рядки, їх автори загинули на війні. Але
звертаючись до рідних, вони звертаються до нас.
28 червня 1941 року. Олександр Голіков – дружині
Павлу Абрамову було 26 років, а Олександру Голікову -24. Очевидці, що спостерігали за боєм,
розповідали потім, що з усіх боків по танку били гармати і кулемети. Коли один
танкіст загинув, інший продовжував нерівний бій. І коли закінчилися патрони і
снаряди, другий загинув у палаючому танку. Іх поховали жителі Рівного неподалік
від місця загибелі.
---
Всех, кого взяла война, каждого
солдата
Проводила хоть одна женщина когда-то…
Лист до мами.
-
На улице полночь. Свеча догорает.Высокие звезды
видны.
Ты пишешь письмо
мне, моя дорогая, в пылающий адрес войны
(Й. Уткін)
Лист дружині
Григорія Ковальова. 22 квітня 1942 року.
-
Когда я вижу,
как убитый сосед мой падает в бою,
Я помню не его
обиды, я помню про его семью.
Мне
представляется невольно его обманчивый уют.
Он мертв уже.
Ему не больно. А их еще… письмом убьют.
(Й.
Уткін)
Лист Василя
Єрмейчука – дівчині. 20 вересня 1943 року.
-
«Синку, я чекаю тебе. Повернись!..»
«Батьку, рідний, я люблю тебе.
Повернись!..»
«Коханий, чекаю…»
Йшла війна. Йшли солдати. Шли листи…
Листи любові. Ворог був переможений. Переможений любов’ю до
своєї землі, до своїх матерів, дітей, коханих.
Жди меня, и я вернусь. Только очень жди,
Жди, когда наводят грусть
Желтые дожди,
Жди, когда снега метут,
Жди, когда жара,
Жди, когда других не ждут,
Позабыв вчера.
Жди, когда из дальних мест
Писем не придет,
Жди, когда уж надоест
Всем, кто вместе ждет.
Жди
меня, и я вернусь,
Не желай добра
Всем, кто знает наизусть,
Что забыть пора.
Пусть поверят сын и мать
В то, что нет меня,
Пусть друзья устанут ждать,
Сядут у огня,
Выпьют горькое вино
На помин души…
Жди. И с ними заодно
Выпить не спеши.
Жди
меня, и я вернусь,
Всем смертям назло.
Кто не ждал меня, тот пусть
Скажет: — Повезло.
Не понять, не ждавшим им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты спасла меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой,-
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.
Цей вірш Костянтина Симонова було
опубліковано у грудні 1941 року. Його переписували солдати і сотнями тисяч
відправляли в тил – дружинам, коханим. Його носили із собою як солдатський
оберіг. Вважалось, що ці рядки захистять і збережуть. Той, хто повернувся, кого
дочекались, повірили в силу цих рядків.
Чому ми знову і знов згадуємо ту війну? Бо війна – це трагедія.
Це не тільки героїзм. Насамперед, війна – це горе, це кров, це жертви, це
розруха, це сльози матерів і дітей. Пам’ятати – це наш обов’язок перед тими, хто не дожив до Перемоги, згорів заживо,
задушений в газових камерах, затравлений собаками, розстріляний, замучений.
Кому, як не нам, нащадкам тих героїв, які захищали нашу
землю 75 років тому, важливо пам’ятати проту війну, хоча б для того,
щоб зупинити нинішню і сказати: «Ніколи знову!» Ми маємо підтримувати і
вшановувати наших солдат – героїв, які сьогодні захищають мир в нашій країні.
Пам’ятаємо. Перемагаємо. Чекаємо наших героїв живими!
